Видатний український історик, політичний та громадський діяч Михайло Грушевський (1866–1934) — автор багатотомної «Історії України-Руси». У цій праці він дослідив не тільки минуле українського народу, але й приділив увагу відносинам України з сусідніми державами, зокрема мусульманськими. Роботи науковця не втратили наукового значення й сьогодні. Завдяки Грушевському історія стародавньої та середньовічної України перестала бути предметом спекуляцій та міфології, ставши розділом наукової дисципліни.
Ще від часів Руси українці активно контактували з ісламським світом. Джерела повідомляють про взаємини східних слов’ян з мусульманами принаймні від середини VII в., коли племена полян і сіверян, що в той час перебували під владою Хозарської держави, дізналися про початок наступу Арабського халіфату на хозар.
922 року Волзька Булгарія, економічно розвинута тюркська країна, відокремилася від Хозарії та прийняла іслам. Булгари віддавна мали тісні економічні відносини з мусульманськими країнами Центральної Азії. Багато булгар прийняли іслам ще перед 922 роком під впливом купців і мандрівників із країн Сходу. Одночасно Волзька Булгарія підтримувала традиційні контакти зі слов’янськими племенами, що також почали формувати власну державу.
На початку Х ст. Русь дуже зміцнюється, і це зрештою призводить до конфлікту з хозарами та булгарами. Великий київський князь Святослав (бл. 938–972), що провадив експансіоністську політику у Східній Європі, організує серію походів на Волзьку Булгарію та Хозарію. Ось що писав про це Грушевський:
«Звістки сучасного арабського географа (писав в 970-х рр.) Ібн Хавкаля доповняють нашу літопись. З них довідуємося, що Русь знищила тоді Болгар і спустошила Буртаси — часто згадуваний в звістках про арабську торговлю край на середній Волзі (мордва, як думають). „Тепер не зісталося й сліду ані від Булгара, ані від Буртаса, ані від Хозара, — каже Хавкаль, — бо Русь знищила всіх їх, забрала від їх всі ті краї й загорнула собі; а ті, що спаслися з їх рук, розтіклися по близьких місцях, бажаючи зістатися поблизу своїх країв та сподіваючися прийти до згоди з Русию та піддатися їй“. Сей удар для Болгара одначе не був таким фатальним, як представляв Ібн Хавкаль: волзька Болгарія скоро знову приходить до сили; вже Володимир знову ходив на її походом».
Інакше склалася доля Хозарського каганату, що кілька століть виконував роль своєрідного бар’єра на шляху кочових народів Азії. Наприкінці Х ст. хозари масово починають приймати іслам, але це не врятувало їхню державу від знищення. Великий князь Святослав завдає важкої поразки хозарам. У першому томі «Історії України-Руси» Грушевський пише:
«Смертельним ударом був <…> похід Святослава для Хозарської держави, що слабла й хилилася до упадку вже протягом двох століть. Літопись каже, що Святослав взяв Білу Вежу — Саркел, важну кріпость на шиї між Волгою й Доном, що тоді ще, видно, була в руках хозарів, хоч залюднювала її також і слов’янська людність. Хавкаль оповідає, що Русь пограбувала тоді Ітиль і Семендер, богате хозарське місто на берегу Каспійського моря. Разом з тим ціла Хозарська держава від краю до краю була зовсім спустошена. Люде з Ітиля розбіглися по каспійському побережу».
Слід зауважити, що Хозарія справді довгий час виконувала роль «щита» на шляху кочових орд у Європу. З іншого боку, вона була перешкодою для прямих контактів слов’ян з мусульманськими країнами. Коли 737 року хозарський каган під тиском арабів прийняв іслам, це могло стати доленосною подією для цілої Східної Європи. Утім, дуже швидко хозари відмовилися від нової релігії, повернувшись до язичництва. Кілька століть вплив Хозарії на слов’янські племена майбутньої Руси був надзвичайний. Це стосується не тільки політики та економіки, а й релігії. На відміну від Візантії, де християнство було державною релігією, в Хозарії язичництво, християнство, юдаїзм та іслам довгий час боролися за першість. Ця боротьба припинилася лише після знищення каганату.
Син великого київського князя Святослава, Володимир, наприкінці Х ст. вирішив відмовитися від традиційної релігії Руси, язичництва. Під час процедури, відомої з літописних джерел як «вибір віри», Володимир запросив представників різних релігій для «презентації» їхнього віровчення. Поміж запрошених були й мусульмани з Булгарії. Релігійний захід скінчився тим, що Володимир обрав християнство з Візантії як нову релігію для своєї держави.
Літописець дещо наївно трактує складний і тривалий процес, що призвів до християнізації Руси. Насправді країни Європи, насамперед Візантія, вже давно виявляли інтерес у тому, щоб могутня Русь прийняла християнство й таким чином перетворилася на твердиню в боротьбі проти мусульманських країн, що в той час постійно загрожували країнам Західної Європи та Візантійській імперії. Володимир прийняв християнство в період, коли економічна та військова могутність Візантії зростали. Після жахливих поразок від армій Арабського халіфату (VII–VIII ст.), коли саме існування імперії було під загрозою, Константинополь у Х ст. ввійшов у короткотривалий період нового розквіту.
До XIII ст. єдиною мусульманською країною, що з нею безпосередньо межувала Русь, була Волзька Булгарія. Відносини київських князів з булгарами складалися непросто. У період від 922 до 1236 року між двома державами сталося кілька десятків зіткнень і відбулися повноцінні воєнні кампанії. Але після кожного конфлікту наставав мирний час, коли відновлювалися торгові відносини, а інколи сусіди навіть спільно боролися з ворогами.
У 1-й чверті XIII ст. об’єднання монгольських і тюркських племен на чолі з Темуджином (Чингісханом) завдало удару по мусульманській державі Хорезм. Рухаючись на захід, монголи завоювали східний Кавказ і вдерлися в землі половців. Керували походом досвідчені командири Чингісхана, Джебе й Субедей. Після кількох поразок половці звернулися по допомогу до князів Руси. Розуміючи смертельну небезпеку від монголів, князі вирушили в похід.
Вирішальна битва відбулася 31 травня 1223 року коло річки Калка, на території сучасної Донецької области. Через відсутність єдиного командування та застарілої тактики бою об’єднане русько-половецьке військо було знищене. Грушевський писав про цю подію:
«На р. Калці сталася головна битва <…> Русь і половці були розбиті; „обидва війська билися з нечуваною відвагою, і бій тягнувся кілька день, нарешті татари взяли гору”, — оповідає сучасне східне джерело. Монголи по сій побіді пройшли до Дніпра, побивши людей в городах, що стрілися їм по дорозі, й від Витачева (Новгорода Святополчського) вернулися назад. Потім пішли на Поволже, на Велику Болгарію».
Але монгольський похід проти булгар зазнав невдачі. Знаючи про результат битви на Калці, мусульманське військо добре підготувалося. Коло міста Сувар монголів розбили. У бою загинув один з воєначальників, Джебе. Арабський історик Ібн аль-Асир описав цей бій у подробицях:
«Коли жителі Булгара почули про наближення їх до них, вони в кількох місцях влаштували їм засідки, виступили проти них (монголів), зустрілися з ними й, заманивши їх доти, доки вони зайшли за місце засідки, напали на них із тилу так, що ті лишилися всередині; рубав меч їх з усіх боків, перебито їх безліч, і вціліли з них лише небагато. Кажуть, що їх було до 4000 душ. Вирушили вони [звідти] до Саксіну, повертаючись до свого царя Чингісхана, і звільнилася від них земля кипчаків; хто з них урятувався, той повернувся до своєї землі».
Після цієї поразки Субедей відвів війська до Центральної Азії, де його чекав Чингісхан. Ця невдача на деякий час зменшила активність монголів на європейському напрямку. 1227 року Чингісхан помер, наступником став його син Угедей. У 1235 році Курултай, збори найвпливовіших представників монгольських і тюркських племен, вирішив розпочати Західний похід. На чолі війська став онук Чингісхана, Бату (Батий).
